Щоб заграти у «Реалі» – потрібно мати велике его. Беллінґем – наступний
Вже є безліч прикладів тенденції.
20-річний Джуд Беллінґем просто розриває увесь футбольний інфопростір – вже перевершив статистику результативності Кріштіану Роналду у стартових 10 матчах за «Реал» та у короткий термін зібрав навколо своєї персони величезну аудиторію прихильників.
Але найголовніше – сходу змусив забути про усі ризики, які обговорювалися у контексті його 100-мільйонного трансферу. Серед них – сумніви щодо кепського характеру молодого гравця.
До та після переходу Беллінґема в «Реал» було декілька інсайдів про проблеми у «Боруссії» – зокрема йшлося про його самозакоханість, а небезпідставність цих чуток підтвердила відверта цитата Емре Джана. Капітан дортмундців слів не підбирав – розповів, як відводив англійця у сторону, щоб назвати його поведінку неприйнятною, а також заявив, що у роздягальні ніхто за Джудом не сумує.
Дивлячись на бекграунд англійця, його тип особистості аж ніяк не є дивиною – у 17 отримав славу та визнання, коли «Бірмінгем» на його честь навіть закріпив 22-й номер, у 18-19 став зіркою світового масштабу, а у 20 доріс до розмов про шалені угоди з топклубами. Напевно, не потрібно бути кваліфікованим психологом, щоб зрозуміти – становлення юного хлопця у таких умовах нерідко призводить до високого его. Що влітку викликало побоювання перед трансфером у Мадрид.
Однак у якийсь момент довелося зловити себе на думці – але ж у «Реалі», власне, егоцентричні та самовпевнені гравці навпаки постійно розкриваються. Джуд – далеко не перший та точно не останній приклад.
Взяти хоча б розріз останніх 10-15 років, ігноруючи не менш показові часи «Галактікос». Очевидно, найяскравіший випадок – Кріштіану Роналду. І хоч експартнери іноді дозволяють собі критично висловлюватися та скаржитись щодо «гри виключно на португальця», навряд вони шкодують про проведені разом часи, маючи по 3–4 Кубків Ліги чемпіонів. Коли КріРо ставав найкращим бомбардиром кожного з цих розіграшів.
При цьому Роналду – не єдиний самозакоханий представник праймових версій «Реала».
Гравців з характером, які брали на себе лідерські функції, вистачало – Серхіо Рамос, Гарет Бейл, Каземіро, Анхель Ді Марія. Згодом це проявилося у Каріма Бензема, який зі схожою ментальністю почав тягнути команду на собі після відходу Кріша.
Зараз – нове покоління, як от Вінісіус Жуніор, Антоніо Рюдіґер чи Тібо Куртуа, який після виграного фіналу ЛЧ скаржився на 7-ме місце у рейтингу «Золотого м‘яча» та заявляв, що без нього перемоги не було б.
Погляньте й на перелік тренерів – Зінедін Зідан (авторитет), Карло Анчелотті (жива легенда) та Жозе Моурінью (без коментарів). І Рафаель Бенітес з Хуленом Лопетегі та їхні результати у грі «знайдіть зайвих».
І якщо у списку тих, хто у «Реалі» заграв, бачимо прізвища скромних футболістів (ті ж Лука Модрич та Тоні Кроос), то відшукати приклади провальних трансферів егоїстів – складне завдання, бо згадується хіба що Хамес Родрігес (та й це спірно).
Навпаки проблеми виникають у, без образ, «сірих мишей». Кака, Лука Йович, Мартін Едеґор, Матео Ковачич – безперечно, талановиті та сильні виконавці, що вони довели в інших командах, але не в «Реалі». Як показав час, навіть Еден Азар швидше відноситься до «добряків», ніж до «бунтарів».
У Мадриді гравці з великим «я» приживаються – потрапляють у групу таких же ментальних лідерів, працюють під керівництвом схожих по духу людей та у підсумку дають результат. Не впевнений, що тут варто вдаватися до філософії та розмов про ауру Королівського клубу, але є факт – це тенденція, а не винятки.
І як у такій ситуації не згадати про Кіліана Мбаппе?
Французька преса веселиться як може – пише про зіркову хворобу, розслідує організовані ним вечірки у Парижі, рахує гроші на банківських акаунтах. Тим самим створюючи образ проблемного футболіста. Здається, це може відлякати будь-кого, але не керівництво «вершкових», яке десь в офісах ретельно протирає екрани з відфотошопленими спільними фото Джуда, Вінісіуса та Кіліана з надписом «літо 2024».
Велике его – це не перешкода, щоб заграти у «Реалі», а перевага. Перевага над новачками, які приходять у велику команду невпевненими, які сумніваються у власних можливостях, які болісно реагують на помилки. Для яких тиск – це не додатковий приплив адреналіну, а привід критично оцінювати себе. Їм у цьому середовищі значно важче.
А тут міг бути якийсь ваш жарт про Андрія Луніна. Кепа Аррісабалага – це ж також не про стриманий характер. Мауріціо Саррі.
Фото: Helios de la Rubia/Real Madrid, Burak Akbulut/Anadolu Agency, Ruben Albarran/Pressinphoto
